Кравченко Михайло Васильович – літописець рідного краю
На Україні, де село моє, -
Кошлаті верби і садки вишневі,
Моє кохання тут колись жило
У ранки первозданнії квітневі. Це Матерівка…
З прадіда і діда, тут скрізь незаплямовані сліди
Рідні моєї, радощі і біди,
Я вріс в цю землю серцем назавжди.
Бо все пройшов з тобою, краю мій,
Голодну смерть, кроваву лють війни. І повернувся…
М. Кравченко
20 травня 2021 року минає 103 роки з дня народження славетного земляка, відомого українського письменника, автора багатьох знакових творів воєнної та соціально- побутової тематики, журналіста, історика Кравченка Михайла Васильовича, уродженця села Митаївки.
Першу освіту він здобував в Митаївській початковій школі та Побережківській семирічці. Дитинство малого Михайлика закінчилося в 6 років, після смерті матері Ганни, образ якої він проніс через своє земне та творче життя, як символ безмежної та відданої любові.
У голодні 1932-33 роки єдиним порятунком від голоду стало навчання в Побережківській семирічці, де учнів підгодовували. Після школи Михайло Васильович вступив до Тальянківського радгоспу-технікуму, а далі до Тамбовського кавалерійського військового училища.
З 1942 року Михайло Васильович перебував на фронті в складі третього кавалерійського корпусу. Командував шабельним і саперним ескадроном, був начальником інженерної служби 32 Червонопрапорної Ордена Суворова Смоленської кавалерійської дивізії. Брав участь у боях під Харковом, Сталінградом, на Сіверському Донці. Закінчив війну на Ельбі. Нагороджений двома орденами “Бойового Червоного прапора”, двома орденами “Вітчизняної війни” І ступеня, двома орденами “Червоної зірки”, орденом “Богдана Хмельницького” та багатьма бойовими та ювілейними медалями.
Дружину Ганну Михайло Васильович зустрів на війні, вона була медсестрою. У родині з'явився син Володимир, з дитячого будинку, а згодом Бог дав доньку Наталію та сина Андрія. Мав чимало онуків, а ще більше правнуків.
Після війни закінчив Московську військово-інженерну академію. Коли був демобілізований з рядів Радянської Армії працював кореспондентом Миколаївського радіо, редактором Херсонського книжково-газетного видавництва, в 1964-70 роках очолював робочу редакцію історії міст і сіл України. З 1970 року розпочав активну літературну діяльність, друкувався в газетах та журналах, вів відділ військово-патріотичного виховання в газеті “Южная правда”.
Перераховувати назви газет і журналів можна ще довго. Особистий бойовий досвід, журналістська майстерність Кравченка М. В. допомогли йому в написанні багатьох документальних повістей, оповідань та нарисів. Декілька років він працював над написанням нарисів до «Історії міст і сіл УРСР. Миколаївська область». Твори Михайла Васильовича є в багатьох бібліотеках області, в меморіальному комплексі «Національний музей історії України у Другій світовій війні». Рядки його чесні, правдиві, адже всі його документальні повісті, нариси були результатом скрупульозної роботи в архівах. З-під пера письменника вийшли книги «Строфи моєї епохи», «Звезды защитников отечества», «Розумні у матері-природи сини», «Журавлята випурхнули із вогню», «Осколки мого століття», роман «Укрощение бизона» та багато інших.
Змінювались політичні режими, владні керівники, сільська земля змінювала свого власника, від селян до держави і навпаки та не змінювались люди – митаївчани. Саме долі цих простих людей, емоції та життя сільських родин описував Кравченко М.В. у художньо-документальному літописі “Роде наш незабутній”.
Сивочолий та мудрий Михайло Васильович завжди був радий гостям. Малих жителів Митаївки, які щоліта прибігали ласувати смачними шовковицями, що росли в його саду, називав не інакше, як козачата з Матерівки. Останні роки свого життя провів у родині доньки Наталії в Миколаєві де і помер у 2010 році на 93 році життя.
